ЖІНКИ КОЗІВЩИНИ У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ

До 75-ї річниці утворення Української Повстанської Армії

Нещодавно до районної бібліотеки на чудові урочини, зорганізовані учнями Козівської загальноосвітньої школи №1 під керівництвом педагога Наталі Круць, було запрошено двох козівських героїнь повстанського руху – Мирославу Райтер та Ольгу Червінську, а також добродійок Ольгу Предимірську, Ядвігу Федик, Віру Нечай.
Юні школярі вшанували сивочолих героїнь-повстанок квітами, співами та розповідями про них же. Спогади Ольги Червінської та Мирослави Райтер, інформацію про їхню підпільну діяльність, спогади інших підпільників, уродженців Козівщини, про повстанську боротьбу прочитаємо в книгах «За тебе, свята Україно», історико-мемуарному збірнику «Бережанська земля», історико-мемуарному нарисі «Роки і люди. Місто Козова за півстоліття (1944-1994)» Ядвіги Федик. А на урочинах звучало живе і святе слово учасниць священної боротьби за державну незалежність України.

Козівщина була тим благословенним тереном, де у першій половині XX ст. надзвичайно потужно розгорнувся національно-визвольний рух. Осередки Організації українських націоналістів діяли у Козові та у кожному селі нинішнього Козівського району. Там гуртувалася розрізнена, до того розумна і свідома молодь, яка зі свого середовища дала кілька першорядних постатей провідників ОУН та командирів УПА. Серед них – Лев Зацний, учасник нарад 9-10 лютого 1940 р. у Кракові, на яких створено Революційний Провід ОУН, організаційний референт крайової екзекутиви ОУН ЗУЗ (04.1940 – 08. 1940), Ярослав Струх – видатний український політичний і військовий діяч, державний секретар міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління, провідник Закерзонського краю, Лицар Золотого Хреста Заслуги, Осип Дяків – один із видатних діячів ОУН, керівник ідейно-політичної та теоретичної роботи УПА, редактор підпільних журналів, видань, листівок, автор багатьох публіцистичних праць, Лицар Золотого та Срібного Хрестів Заслуги, Василь Галаса – видатний діяч українського національно-визвольного руху, крайовий провідник ПЗУЗ, полковник УПА, командир УПА-Північ, Лицар Золотого Хреста Заслуги, Петро Федорів – крайовий референт служби безпеки у Закерзонні, Іван Шанайда – крайовий провідник Подільського краю. Перелік діячів ОУН та командирів УПА середніх та низових ланок – вихідців із сіл і селищ нинішнього Козівського району можна  продовжувати довго.

До лав ОУН, УПА молодь вступала масово, без принуки, за покликом розуму і серця. Визвольна боротьба набирала всенародного характеру. Свідченням цього стала масова участь у визвольному русі українських жінок. На діяльності жінок вибудовувалися цілі ділянки повстанського руху: жінки працювали зв'язковими та кур'єрами, робітницями в підпільних друкарнях, були пропагандистками, розвідницями, інформаторами служби ОУН. Медична служба трималася здебільшого також на жінках. Українські жінки нарівні із чоловіками винесли всі труднощі підпільної боротьби, демонструючи високий зразок любові до України та бажання жити у своїй незалежній державі. За таку їхню життєву позицію і діяльність багатьох із них радянською владою було згодом убито, ще більше заарештовано як «бандпособників», ув’язнено і заслано до концентраційних таборів.

Мирослава РАЙТЕР

«Основне, що я маю 91 рік» – каже пані Мирослава Райтер, а далі із уст її лине розповідь про підпільне життя, дивовижно логічна і послідовна, яка свідчить про надзвичайний розум, збережений Богом до такого шанованого віку, як заслуга за життя-подвиг і як приклад-орієнтир для тих, хто є нині, і тих, хто буде завтра.

Пані Мирослава розповідає про свою родину, матір Галину і батька Петра Костіва, який був вояком Української Галицької Армії і мав університетську освіту, але в умовах польського окупаційного режиму так і не отримав праці, яка б відповідала його освіті, про навчання у Бережанській гімназії, яка у той час була кузнею національно свідомої української молоді, про те, що вже у гімназії юною дівчиною стала членом молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво ОУН». Поруч був двоюрідний брат Іван Барилко та гімназійний друг Іван Прокопишин, родом із села Теляче (сьогодні – село Мирне на Підгаєччині), згодом обласний провідник «Юнацтва ОУН». У 1943 році хлопці закінчили гімназію і, відмовившись від думки про вищу освіту, присвятили себе боротьбі за визволення рідного народу від окупантів, а вже в березні 1945 року брат Іван загинув під селом Ценів. У 1944 році перед приходом більшовицької влади Бережанську гімназію було закрито. Працюючи учителем у рідному Кривому, з 1944 року Мирослава підтримувала постійний конспіративний зв'язок з Іваном Прокопишиним, через який доправляла для повстанців одяг, харчі, медикаменти та матеріали для друкарських машинок, роздобуті у Львові через двоюрідну сестру Дарію Короць. Мирослава розуміла, що її життя у селі, публічність, адже була учителем, та її повстанська законспірована діяльність межують із надзвичайною небезпекою, але відступити не могла.

У 1949 році, передчуваючи арешт, дівчина переїхала на Івано-Франківщину. Учителюючи у селі Креховичі, у листопаді цього ж року востаннє зустрілась із Іваном Прокопишиним, а 28 січня 1950 року Мирославу було заарештовано і перевезено до Тернополя. «Привезли мене поїздом в Тернопіль, де я в слідчій камері просиділа вісім місяців, – розповідає пані Мирослава, – Допити проводили по два-три дні підряд, без їжі, без води, але найтяжче – без сну. Слідчі мінялись що дві – щотри години, а питання одні і ті ж: коли і де я зустрічалась з Прокопишиним. Моя відповідь була теж одна: ще коли вчилися в гімназії...».

Оскільки в справі Мирослави Костів не було свідків, то у вересні 1950 року їй було винесено вирок – 10 років позбавлення волі. Після цього ще було 11 місяців «великої» тюрми у Тернополі, а потім заслання у концентраційних таборах Казахстану, яке відбувала до 1956 року. Але доля інколи і в найтяжчих випробуваннях усміхається нам милими нашому серцю подіями. На засланні Мирослава зустрілась зі своєю гімназійною подругою Марією Бойко, близькою родичкою і соратницею Івана Прокопишина, але про долю самого Івана жодна із них не знала нічого.

Після звільнення і повернення додому Мирославу Костів у Кривому відвідав Володимир Райтер, родом із Кального, повстанець, який за свою підпільну діяльність був засуджений до розстрілу. Розстріл було замінено на 15 років ув'язнення. Покарання Володимир Райтер відбував у Норильську. Він добре знав Івана Прокопишина по спільній праці в обласному проводі ОУН, а Мирославу пам'ятав ще з німецьких часів, але невідомою досі була для них доля Івана.

У 1958 році споріднені долі поєднали Мирославу та Володимира, вони одружилися, і в їхньому шлюбі з'явилось двійко чарівних дівчаток – Оля і Оксана.

У 2000-х роках, після розкриття архівів, доля Івана стала відомою. Іван Прокопишин («Бурлан») – референт крайового проводу Подільського краю, виконувач обов'язків крайового провідника ОУН, сотник-політ- виховник УПА, Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги І ступеня, срібного Хреста Заслуги, Бронзового Хреста Заслуги загинув 6 листопада 1951 року на хуторі Підболото біля села Підгайці Великодедеркальського району (тепер – Шумський).

Вже у розмові за кавою лунає стрілецька пісня «Як з Бережан до кадри», і пані Мирослава додає ще кілька надзвичайних штрихів до розповіді про родину своєї матері Галини Бородайко. Довідуємося, що обидва мамині брати були січовими стрільцями, що у родинному домі Бородайків на Адамівці (вулиця Адама Міцкевича) у Львові було влаштовано кухню для січових стрільців. Обідав у Бородайків разом з іншими стрільцями хорунжий Осип Теліщак. Красень хорунжий зустрів у цьому домі чарівну дівчину Олю та закохався у неї, і красуня відповіла на його почуття. Історія їхнього романтичного із сумним закінченням кохання підштовхнула Романа Купчинського до написання пісні «Як з Бережан до кадри»:

Прощай, моє Олятко, дівчино чорнобрива,

Нас нині розлучає та доля нещаслива...

Оля Бородайко, яка стала прототипом ліричної героїні пісні, була рідною сестрою матері пані Мирослави – Галини.

Далі буде...

Світлини із заходу: