ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ

Літературно-мистецька вітальня «Берегиня»

Літературна вітальня – рубрика, у рамах якої проходять заходи, що пов'язані із літературою. Це зустрічі з поетами та письменниками, презентації нових книжок та збірок, дискусії, поетичні вечори, спомин майстрів, що вже відійщли від нас.

При центральній районній бібліотеці діє літературно-мистецька вітальня «Берегиня» (1988р.), яка організовує свою роботу на традиціях добровільного зібрання читачів бібліотеки та любителів поезії для духовного спілкування, яка надихає авторів поетичного слова на нові творчі здобутки.

Метою вітальні є виявляти, досліджувати і пропагувати доробок талановитих людей нашого краю, сприяти висвітленню і популяризації творчості нашої світлиці серед широкого загалу. Двері вітальні відчинені для усіх шанувальників поезії та її творців.

З творчості учасників «Берегині»:

*   *   *

Ви знаєте, як вірші йдуть у світ?

Вони живуть, давно уже зачаті,

Десь у душі, не прагнуть у зеніт.

Мовчать, допоки можуть ще мовчати.

А потім мушу дати їм життя,

Настане час — і кожен світ побачить.

Народжується вірш, немов дитя:

Один — повільно, інший — нетерпляче.

Один — безболісно, а інший — так,

Що серце ледь не рветься на шматочки...

Стають іще дорожчими, однак,

В солодких муках писані рядочки.

А скільки ще живе в мені отих

Рядків, котрі повинна народити?..

Можливо, що лише заради них

Мені судилось ще на світі жити...

                                       Ганна Назарків

Травою чебрецю і рути-м’яти

Мені наснились трави веселкові

І хліб пахучий з материнських рук

У ньому, мамо, силу Вашої любові

Й життя невпинного я відчуваю стук.

Цілую хліб і забуваю втому

І тільки з вдячністю згадаю те,

Як привезу із Сумщини додому

Хліб запашний, що Ви мені дасте.

І знаю, матінко, що хліба досить всюди

На всі смаки і форми й кольори

То ж хай дивуються від того люди,

Як я везу лиш Ваш для дітвори.

В обличчя постаріле і в посивілі скроні,

Цілує до нестями далека Ваша доня.

Хай мамо Вас боронить від лиха Божа Мати

Молитимусь до неї, про це буду благати…

                                         Ганна БРИЛІНСЬКА

Я жінка-осінь

Я жінка-осінь, я вже не весна,

П’янке кохання, випила до дна,

Тепер скроплю осінньою сльозою,

Буваю сонечком, а інколи – сльозою.

Я жінка-осінь, хризантемова пора,

Хоча в душі цвіте весна,

Дарую кожному добро і світлі мрії,

Що крадькома ховаються

Під мої чорні вії.

Буваю я погожа і сльотлива,

І сонячна, замріяна, любима,

Повію вітерцем холодним,

Зрошу сльозою.

Буваю і осінньою грозою.

Я жінка-осінь, я зігрію квіти,

Осінні квіти, вони ще хочуть жити і радіти.

Крізь сльози я буду сміятися,

До Тебе, веснонько, не раз повертатись.

                                                          Леонія Біла

*   *   *

Я не родився, щоби убивати,

Ламати долі і калічити людей,

А народився, щоб ростити й будувати,

І щось лишити після себе для дітей.

Любити і приносити всім радість,

І брати тільки те, що є моє,

Сказати всім, коли зустріну сиву старість,

Спасибі Вам, що Ви у мене є.

І хочу жити, вільно і щасливо,

Хоч зараз знову ношу цей бушлат,

Я думав – сон, і це вже – неможливо,

Що знову я тримаю автомат.

Але це так, немає слів сказати,

Що ворог мій, кого я звав – мій брат,

І вибір тут один – лише стріляти,

Щоб мертвим не вернутися назад.

Моя любов до краю – є безмежна,

Дарма, як не зачепить сивина,

Я вірю, що Ти будеш незалежна,

Така, яка на світі лиш одна.

Тому, що в мене іншої немає,

І хай це знає мій колишній брат,

Мій автомат надійний, і стріляє,

І без підтримки ящика гранат.

Хоч,, може це і мрії на папері,

Я вірю, ще як будем ми живі,

То пам’ятник поставимо Бандері,

І без різниці, хоч в самій Москві.

І знову заживемо ми щасливо,

Як набереться розуму мій брат,

І ми на Красній площі купим пиво,

Не більше ніж по 1грн. 50коп.

                     З поезії бійця АТО Володимира БАЗАРА

Мрія дитини

Якось запитала

У синочка мати

«Яка заповітна мрія

Є в дитяти?»

А така матусю,

Мрія є в дитяти

Про яку хотів би

Тобі розказати.

Є матусю перша

Мрія у дитяти,

Щоб з війни вернулися

Живі батьки й браття,

Щоб Україна в мирі процвітала

Тоді б моя мрія здійсненою стала.

А ще хочу, мамо,

Вранці прокидатись

З промінчиком сонця

Усім усміхатись

З зірочкою ясною

Спатоньки лягати,

Оце друга мрія

В малого дитяти.

А ще третя мрія

 Є в твого синочка,

Щоб  щасливі були

Батьки, сини й дочки,

Щоб росли на славу,

Гідність України,

Щоб честь віддавали

Борцям Батьківщини.

Є багато, мамо,

Мрій ще у дитини

Але буду, мамо,

У Бога благати

Щоби закінчилась

Війна в Україні

І ми були разом

Всі вільні й єдині

Я у гору ручки свої піднімаю

І щиро у Бога миру всім благаю

Щоб вислухав Бог усі мої мрії

І в подяку скажу: «Слава Україні!»

                               Галина Гетьман

Над обрієм знову нам сонце засяє…

Чого так тремтиш ти, осінній листочку?

Чи знаєш, що скоро вже прийде зима?

І землю одягне у білу, холодну сорочку,

А ти сиротою висітимеш – доля гірка...

Чому не злітаєш ти, юний лелеко?

Чом крила вже склав

Й за братами не хочеш летіти далеко?

Чи, може, крило твоє зранене, а чи душа?

А моя Вкраїна тремтить, бо війна...

І зранені крила у неї й душа ...

Й синів її мужніх у землю кладуть.

О сироти наші, та й як же вам буть?

Моя Україна у чорній хустині.

З пораненим серцем іде в боротьбу.

Вона не здається і і всі ми єдині,

Ми волю здобудем в нерівнім бою!

Над обрієм знову нам сонце засяє!

І землю розбудить з зимового сну!

Нехай нам Господь благодать посилає.

Хай милує нас і прожене війну.

Піде на вік в пропасть

Страшна і сліпа,

Глуха й безсердечна –

Проклята війна!

І знову розквітне калина в гаях!

У гнізда вернуться лелеки...

З зимової сплячки прокинеться сад

І в листя зелене вбереться.

                           Людмила Коляденко

ГРОШОЛЮБСТВО

Яку ж то силу нині мають гроші..

Що злодія-підносять у святоші!

Ба,ні, не гроші-а лукаві люди,

що медоносно ллють слова облуди

яких народ не пам`ятатиме, забуде!

Згадають лиш,як Понтія Пилата,

що не хотів на себе смертний гріх узяти,

та,вмивши руки-дав Христа розп`яти

   Про себе

О, ні! Висоти я не прагнув ніколи.

А хочу займатися тим, що люблю           

Не скажу,звичайно,що босий,чи голий,

Та все ж я із неба зірок не ловлю.

І доля не мачуха-лагідна мати,

Карала суворо, бувало й не раз..

Частіше ж-любила, і вчила кохати,

Й не падати в відчай від зла та образ.

                                                  Василь КУПЧАК

Вишиванка

Мене навчила мати вишивати

Узори на біленькім полотні.

З тих пір усе навколо в будні й свята

Барвисто усміхається мені.

У вишиванках вквітчана світлиця

Привітно зустрічає всіх людей.

На рушниках наш білий хліб святиться,

На свята з ними спрощуєм гостей.

Мережала коханому сорочку,

Як місяць в небі зіроньки водив.

І легко нитки слалися в рядочку,

Щоб він мене усе життя любив.

Я вишиваю квіти й лист зелений,

В них додаю тепла і доброти.

Тобі спасибі, рідна моя нене,

Що цю красу творить навчила ти.

На рушниках красується калина,

В барвінку – неба ясного блакить.

Моя кохана рідна Україно,

Ну як тебе такої не любить?!

                                       Ольга ЛИХОЛАТ

О рідне містечко Козова

О рідне містечко моє Козова

На гербі твоєму є горда коза.

Є озеро синє і риба у нім.

А більш півстоліття в поселенні тім

Тут паслися кози й багато козлів.

Тому історична є назва така

Малого містечка яке процвіта.

Зимою містечко мов в казці стоїть,

Дітей на санчатах катаючи всіх.

Де лютий мороз на віконцях прозорих

Картини малює собі чарівні.

В ту пору, в морозяну зоряну ніч

Скрипить під ногами білесенький сніг

Й іскриться від місяця мов самоцвіт.

Та скоро минеться зимова та казка

Наступить весна, як та мамина ласка

І місто зігріє весняним теплом.

І квіти розквітнуть навколо кругом.

Вже річка Коропець розтане від льоду.

Струмки потечуть із горбків на долину

І пісеньку можна почуть солов’їну.

А літом містечко розквітне мов квітка

Й красою своєю усіх зачарує.

Приїжджу людину церквами здивує

І вкаже вам стежку на озеро синє:

Із парком зеленим і пляжем роздолим

Де можна скупатися і відпочити

І вдосталь доволі собі загоріти.

Коли ж прийде осінь ота золотава

То місто окутає дивна заграва

І землю покриє багряним ковром.

І бабине літо літає кругом.

Дерева одягнуться в жовте манто,

Щоби як у моді – змінилася гама.

А селище завжди собою було.

                                  Ірина Микичак

Лелеки

Ой лелеки, лелеки вже додому летіть

Й весну красну здалека ви на крилах несіть

Нехай вже квітнуть квіти на лугах на полях

Сонцем ясним зігріта, зеленіє земля.

Сніг останній розтане і струмки задзвенять,

Пустять бруньки каштани. Нехай прийде весна.

Щоб підсніжники білі, перший цвіт на весні,

Ніжним цвітом зустріли вас на рідній землі.

Повертайтеся любі в Україну свою.

Ми чекати вас будемо й разом з вами весну.

І розвіється втома, ви в своїй стороні

Вже спочинете в дома у своєму гнізді.

                                             Марія Муравська

Кобзарю

Ти не журись, Тарасе, що одна,

Мов сирота на цьому світі гине.

«Тополя» не підкориться вітрам,

І «Сон» ніхто розвіять не посміє.

Народ Твій сильний — прагнув цього Ти,

Бо є у нього пісня, рідна мова,

Калини грона, вишиванок цвіт,

Твоє безсмертне, невмируще слово.

Воно — в дзвінкому співі солов’я,

В вечері у вишневому садочку,

Науці матері, у праці плугаря,

У смутку сиротини на горбочку.

Ми пам’ятаємо, Кобзар’ю, «Заповіт»,

У сім’ї вольній згадуєм охоче.

І хоч йому вже більше сотні літ —

Крізь плин років звучить для нас пророче.

                                      Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

*   *   *

Вже скільки літ лишилося позаду.

Вернути може тільки пам’ять їх.

А скільки сторінок життя гортало,

І скільки пройдено доріг.

Вже іній сивини вкриває скроні

І кожен раз він ставить мітину нову,

А я ховаю їх в натомлені долоні, 

Як підпираю голову свою.

І видно в них часи невдачі,

Вітри осінні в них гули.

І дрібний дощ із скронів

Рясно плакав.

Не сивими ви просто бути не могли.

Я шапкою легенько вас торкаюсь,

Коли переступаю батьківський поріг.

І ви  простіть мене за те, що я не знаю,

Чому в житті вас зберегти не зміг.

                                          Петро ХУДКО

Моє село

В долині село розляглося

В вишневих садочках біліють хати

Долиною тече ріка дзвінкоголоса

І верби кучеряві схилились до води

Понад рікою в’ється дорога

Дітей наших веде в незнаний світ.

На роздоріжжі стоїть Мати Божа,

Село оберігає вже багато літ.

А на горбочку церква задивилась в небо

В соснах,як у віночку, святиня села.

Йдуть до неї люди при кожній потребі

Просять Божої ласки на добрі діла.

Й ставочок синіє дзеркальною гладдю,

тільки біля греблі піниться вода.

В береги камінні б’ється щодня груддю.

Не може звільнитись,бо сили нема.

Лани за селом золотої пшениці

Видзвонює колос добірним зерном.

На красу, богом дану, неможна

Ніяк надивитись

То,Уритва моя,моє рідне, найкраще село.

                                        Ольга  Чорноус 

Синові

Колись на світанку візьму тебе сину

Поведу у рідні поля

«Дивися дитино – це все Україна

Найкраща у світі земля,

Послухай мій сину, як жайвір співає

Як дихає легко земля

На світі такої землі більш немає

Вітчизна, мій сину, одна.

І пахне хлібами, п’янкими медами 
Земля ця мій сину, свята

До неї неначе до мами

Завжди тебе прийме вона

Люби її сину ту землю єдину

За все найдорожча вона

І звідки не прийдеш ти їй поклонися

Бо це батьківщина твоя.

                                            Ганна ЧОХРІЙ