Зустріч із надзвичайно доброю і щирою, правдивою і справедливою людиною,
яка те, що її оточує, уміє тонко і ніжно передавати у віршах, – жителем Козови,
місцевим поетом Петром Івановичем Худком відбулася у районній бібліотеці.
Ті, що завітали того дня сюди, не шкодували оплесків і теплих слів поетові,
вірші якого торкаються найтонших струн душі.
До кожного свого вірша Петро Іванович робив коротенький вступ – аналіз того
чи іншого життєвого явища, передісторію тощо. Разом із автором на зустріч із
бібліотекарями району, а також читачами бібліотеки, прийшли його дружина Галина
Стахівна та внучка Евелінка, які, до слова, завжди підтримують свого чоловіка і
дідуся. А це додає йому неабиякої снаги до створення нових і нових віршів.
Петро Іванович зачитав вірш, який присвятив своїй дружині з нагоди її
ювілею. Присутні не стримували сліз, бо так тонко, чуттєво і проникливо
передати свої почуття до жінки, яка народила йому дітей, з якою виховують
онуків, може тільки той, чия любов до коханої дружини з плином років тільки
міцніє.
Присутні дали волю сльозам і коли онучка Евелінка зачитала бабусі вірш,
який написав від її імені дідусь.
Як мить промайнула зустріч із цими дивовижними людьми. Директор бібліотеки Любов
Сказко від імені усіх присутніх подякувала поету за чистоту його душі, за те,
що він так влучно і майстерно відтворює, здавалось би, прості життєві події,
які торкаються чи не кожного з нас. Люба Миколаївна також побажала Петрові
Худку подальшої творчої праці, щоб він ще довго тішив своїх прихильників новими
і новими віршами, які заряджають енергетикою добра і людяності, духовних і
людських цінностей.
Повернулись з вирію лелеки,
А кругом все снігом замело.
Мабуть, там, в краю далекім,
Кожний раз додому їх тягло.
І була у них така надія
Повернутися, підправити
гніздо.
Та про те, що тут така
стихія,
Мабуть, в них і в думці
не було.
Та не хоче повертатись птаха,
Хоч ні їжі, ні тепла нема.
Не одна в снігу пропала бідолаха.
А домівки свої так і не міня.
Може, й нам у них треба
повчитись
Як любити край свій,
берегти сім'ю,
А чи, може, до біди треба
дожити,
Щоб в житті спізнати
істину свою?!
Повертають з вирію лелеки
І не дивляться, хоч що б тут не було.
Та чому ж вам, люди,
із країв
далеких,
Трудно так вернутись в ріднеє гніздо?!
***
Екзамен свій здавала совість
В спокусах грішного життя.
Якщо провал буде натомість,
Відхід не в вічність - в небуття.
А збоку так брехня шептала:
«Дивись, як треба, так
кажи».
А заздрість пальцем так
кивала:
«Скоріш сюди, до мене
йди».
Перед очима гроші гомоніли;
Перекидались з боку в бік,
І шелестіли й спокушали:
«Нас вистачить на цілий вік».
Відкрила двері свої зрада
І стала гордо на поріг:
«Іди сюди, я тобі рада,
Та то не є ніякий гріх».
Лиш правда на пеньку присіла,
Нічо не каже, так здаля
Така сумна і так скривилась,
Немов без матері дитя.
А совість так з душі дивилась,
Гірку зронила лиш сльозу:
«Мені нічо від вас не
треба,
Я просто з вами не піду».
Екзамен свій здавала совість.
І без підказок, без шпаргалок.
Екзаменатор був не той, що в школі –
Маленький Божий образок.
Немає коментарів:
Дописати коментар