12 лютого минає 150 років від дня народження Леся
Мартовича, українського письменника, громадського діяча, доктора права.
Понад століття тому він увійшов в українську літературу тонким психоаналітиком, відкривачем глибин душі земляків-галичан та й не лише їх. Читаючи оповідання і повісті Леся Мартовича, зайвий раз переконуєшся: він цілком сучасний. Бо образи його творів – це люди, які оточують нас. А атмосфера тодішнього галицького села багато в чому нагадує нинішні суспільні відносини.
Це була
людина непересічного таланту, творчість якої свого часу високо оцінив Іван
Франко. «Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду,
причому він обдарований неабияким гумористичним талантом», – писав Каменяр у
журналі «Слов'янський огляд», а згодом у газеті «Буковина» і «Літературно-науковому
віснику». – Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію
фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі,
ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і
далекий від будь-якого шаблону».
Народився
Лесь Мартович 12 лютого 1871 року в покутському селі Торговиця, що на
Прикарпатті, в родині сільського писаря, який, за словами Василя Стефаника, був
«наскрізь розумним і чесним».
Лесь
Мартович іще в юні роки прилучився до підпільної, а тому й небезпечної роботи,
і багато років плив супроти суспільної течії. Навчаючись у Коломийській
гімназії, він із друзями Василем Стефаником, Василем Равлюком, Левом
Бачинським, Іваном Семанюком (літературний псевдонім Марко Черемшина) створив
гурток, який називали таємною громадою. Діяльність таких учнівських і
студентських громад на той час полягала в основному у збиранні творів
прогресивних письменників і формуванні бібліотек. Коломийські гімназисти
захоплювалися письменниками, чия творчість була актуальною, пронизаною
суспільною гостротою, і її не вітала тодішня влада Австро-Угорщини. Це були
твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Вовчка, Григорія
Квітки-Основ'яненка, праці Михайла Драгоманова. Та, що важливіше, хлопці «ходили
в народ», пробуджували національну свідомість селян Покуття, агітуючи їх за
створення читалень «Просвіти», кооперативів, відзначали шевченківські свята…
Студентом
Чернівецького університету Лесь Мартович також не залишився осторонь
нелегальної роботи – став учасником таємного товариства «Союз», яке «підтримувало
любов до всього українського», і навіть завідував його бібліотекою.
У
Мартовичеві, як молоде вино, все доросле життя бродив жвавий і принциповий
характер, дух коломийського гімназиста, який окрім пісень, казок, легенд,
зібраних під час літніх канікул, спокусив записувати сороміцький фольклор.
Тоді, у гімназійні роки, йому вельми поталанило, бо вчитель Теофіл Грушкевич
лише наказав спалити «масний» зошит, але не видав хлопця з хуліганськими
замашками. А згодом той самий педагог надихнув Леся Мартовича на творчість,
порадивши йому дописати всі оповідання гімназійного періоду. І в чернівецькій
друкарні Чопа юнак видав окремою книжечкою оповідання «Не-читальник». Гроші на
видання роздобув його друг Василь Стефаник, поцупивши їх у свого батька.
Через 11
років, 1900-го, цю саму книжечку Лесь Мартович презентував у гуртку молодих
митців у Львові. Оригінальна сатирично-гумористична творчість іще незрілого
автора вразила письменника і директора видавництва «Українсько-руська видавнича
спілка» В'ячеслава Будзиновського, і він видав грубішу збірочку – з десяти новел,
але під тією ж назвою «Не-читальник». А за три роки те саме видавництво
випустило у світ другу збірку оповідань Леся Мартовича під назвою «Хитрий
Панько на інші оповідання». Третя книжка – «Стрибожий дарунок»(1905), на жаль,
була в письменника останньою, що вийшла за його життя. «Стрибожий дарунок» є
удачною сатирою на людей, що поза своїми дрібними справами не потрафлять знайти
спільного інтересу».
Драму Леся
Мартовича «Політична справа» знайшли серед паперів на подвір'ї його друга
адвоката Івана Кунціва у вересні 1914 року. Незакінчену повість «Село Підойми»
знайшов в архіві письменника і видав аж 1943 року син Василя Стефаника Юрій
Гаморак.
…Лесь
Мартович згасав у молодому ще віці – 44 років – у занедбаній школі села
Зубейки, що поблизу містечка Рава-Руська на Львівщині. Точилася Перша світова
війна. Полонені солдати царської армії, які взяли під опіку «доброго пана», що
любив із ними балакати і жартувати, не змогли зарадити його хворобі шлунка, яка
стрімко прогресувала. До недуги долучився біль втрати коханої дівчини. 11 січня
1916 року серце письменника зупинилося. Серед особистих речей письменника
знайшли заповіт – поховати його в сусідньому селі Монастирок, де він мав багато
знайомих і вірив, що його могила буде доглянута. Там він і похований.
Немає коментарів:
Дописати коментар